Що мають зробити органи місцевого самоврядування, аби у їхніх громадах з’явилися десятки комерційних проєктів, заснованих ветеранами

 

Автор: Дмитро Синяк

 

Кілька поворотів маленького ключика – і кругла дерев’яна скринька оживає. Кольорові фігурки козака з козачкою, риби, рака, петрушки, пастернака, цибулі і часника плавно йдуть по колу, створюючи ефект танцю. Під ніжну мелодію, що її видає внутрішній механізм скриньки, можна заспівати відому українську народну жартівливу пісню-веснянку «Танцювала риба з раком».

Ця скринька – бізнес-концепт аспіранта історичного факультету Національного університету ім. Т. Шевченка Богдана Малиша. Безперечно цікава ідея, одна з багатьох, що виникли під час війни. На цьому, мабуть, можна було б і закінчити розповідь, якби не дві особливості. По-перше, Богдан Малиш – ветеран Збройних Сил України, який пішов добровольцем на фронт у перші дні повномасштабної війни. По-друге, свій концепт Богдан позиціонує не просто як цікавий товар, а як елемент поширення локальної ідентичності українців. Тут, власне, і починається зв’язок із місцевим самоврядуванням, яке дуже часто не знає, що робити з ветеранами і як розвинути місцевий бізнес. Саме про це ми й поговорили з паном Богданом.

 

Автор ідеї створення музичних скриньок «Меланія» ветеран ЗСУ Богдан Малиш

 

Чому ваша музична скринька називається «Меланія»?

- Все просто: так звати мою доньку, яка народилася два роки тому – 5 січня, майже на свято Маланки. Знаєте, на дитячих майданчиках з цим ім’ям інколи виникають складнощі, особливо у середовищі, яке пережило тотальну русифікацію. Бувало, що  мою дівчинку називали то Мілою, то Міланою. Проте ми з дружиною завжди пояснювали,  що доньку названо на честь меценатки та представниці знатного давньоримського роду, а зовсім не на честь італійського міста. Так само і з моїми скриньками. Ті, хто вважає їх дитячою забавкою, помиляються. Це – витвір мистецтва, який несе у собі елемент української ідентичності. Фігурки, що є на скриньці, відливають або друкують на 3D-принтерах, а потім вручну розписують українські майстри.

Ціла філософія! Як ви прийшли до неї? 

- Я народився у місті Шептицький Львівської області, колишньому Червонограді. Моя мама – вчителька музики, батько – шахтар. У 2000-х, так би мовити, під тиском обставин, вони перекваліфікувалися на підприємців. Вони заснували інтернет-магазин жіночого одягу та білизни. Від батьків я і перейняв комерційну жилку. А ще – патріотизм. Я ще з дитинства цікавився історією України та зброєю. Коли закінчив школу, вступив до ліцею Львівського державного університету безпеки життєдіяльності, хотів стати рятувальником. Але у мене несподівано стався інсульт, і навчання довелося припинити. Офіцерська кар’єра, про яку я мріяв, теж на цьому завершилася. Після низки операцій та довготривалої реабілітації мені вдалося вступити до Києво-Могилянської академії, на спеціальність соціологія. Я переїхав до Києва, працював аналітиком на телеканалі Еспресо ТВ, у міжнародну маркетинговому холдингу Dentsu Aegis тощо. Попавши під скорочення разом з дружиною під час пандемії COVID, я вирішив розвивати родинну справу. Але 25 лютого 2022 року я прийшов до військкомату. Хотів ще у 2014-му долучитися до війська, але батько мене тоді відмовив. Казав: «Закінчи спершу університет, твій час поки не настав». А тепер я відчув, що ось він, мій час! Мені тоді було 29 років.

Як вас могли взяти в армію після інсульту?

- А мене і не брали. Лікарі дивувалися: «Вам вибухи протипоказані. Чому ви на війну рветеся?» А я відповідав: «Ну, хтось же мусить!» Врешті-решт мене скерували до 63-го батальйону 103-ї бригади Сил територіальної оборони, який згодом взяв участь у боях за Білогорівку Луганської області. На жаль, після цих боїв мій стан різко погіршився, і щоб стабілізувати його, мені довелося два місяці провести у шпиталі. Хоча в армії я відчував себе у своїй стихії, мені довелося вдруге попрощався зі службою.

Але до роботи у маркетингу ви вже не повернулися?

- Війна справді перевертає весь твій світ. Згодом хочеться почати нове життя. Тому я пішов спершу у магістратуру, а потім в аспірантуру. Моя тема: «Експропріація росією українських культурних цінностей» – не тільки у сучасній війні, але й в епоху імперіалізму тощо. Тож я багато розмірковував над тим, що, власне, таке культурні цінності, що перетворює на них звичайні, здавалося б, речі. І про те, як поєднати культуру з комерцією. Бо мене дуже обурювало, коли студенти зізнавалися мені, що не бачать для себе майбутнього в Україні, «бо знання з історії та культури тут не цінуються». Я категорично не погоджувався з таким підходом. Бо у словосполученні «культурні цінності» є корінь «ціна». А ціна у культурних цінностей надзвичайно велика, інакше їх би не крали.

 

Богдан Малиш у перші дні повномасштабного вторгнення прийшов до військкомату, хоч і був звільнений від призову за станом здоров’я

 

Як же все ж таки виник бренд «Меланія»?

- Коли на день народження доньки їй подарували кілька музичних скриньок, у мене осяяло! Я побачив, як можна зробити культурний продукт, який міститиме ніби український генетичний код. У той час ми з дружиною саме почали подаватися на різні грантові проєкти для сімей ветеранів. Тож написали проєкт стосовно виготовлення таких скриньок і виграли довготривалу позику у 0,5 млн грн. На ці гроші я зробив близько 100 скриньок. Але вони – не лише бізнес. Це українська пісня, українська душа, виражена у незвичній яскравій формі. Це продукт, покликаний популяризувати українську спадщину через музику, ремесло та предметне мистецтво. Це набагато краще, ніж російські «матрьошки», якими досі торгують на Андріївському узвозі.

Мене, чесно кажучи, трошки здивувала ціна у 9 тис. грн за скриньку. Я думаю, ваша донька отримувала на день народження набагато дешевші подарунки. Чому ціна є саме такою і чи реально продавати за нею ваші вироби?

- Ну, ви не рівняйте китайський ширвжиток, який випускають накладами у сотні тисяч штук, й індивідуальну роботу. Я міг би замовити готову скриньку у Китаї, але якою б була тоді її внутрішня цінність? А так, якщо ви купуєте мою скриньку, то розумієте, що вона містить у собі мистецтво українських майстрів. І що кожна скринька – це унікальний продукт, а не мас-маркет. Зрештою, я не розраховую, що мої скриньки розхапають, мов гарячі пиріжки. Натомість вони могли би бути чудовим подарунком від керівництва громади якомусь закордонному партнеру, наприклад. Для бюджету громади така ціна є цілком прийнятною. Особливо, якщо не забувати про унікальність та неповторність кожної скриньки. Саме ця особливість дає нам можливість адаптувати скриньки, відповідно до айдентики тої чи іншої громади. І про це ми вже ведемо перемовини. Хочу також зазначити, що мій особистий прибуток з одної скриньки є зовсім невеличким: більшість грошей з’їдає виробництво.

Отже музична скринька «Меланія» – ідеальний подарунок для партнерів?

- Не тільки. Вона може стати органічною частиною благодійних, освітніх, культурних та громадських ініціатив, спрямованих на підтримку України. Наші музичні скриньки можуть використовуватися як лоти для благодійних аукціонів та фандрейзингових заходів; як культурний елемент виставок, форумів публічних подій тощо. Ну, і звісно ж, їх можна дарувати партнерам, донорам, волонтерам та меценатам.

 

Дружина Богдана Малиша Катерина та їхня донька Меланія

 

Давайте поговоримо про інший аспект вашого бізнесу. Чи не кожна громада зараз декларує готовність допомагати ветеранам адаптуватися до мирного життя. Чи могла б реалізація локальних проєктів, подібних до вашого, сприяти цьому?

- Звісно! Тут треба сказати кілька слів про те, з чим ветеран повертається з війни. На фронті він почувався напівбогом, особливо, якщо мав не найнижчу посаду і звання. Адже від нього там залежали життя і смерть людей. Він почувався дуже важливим і часто сам встановлював собі правила життя. У тилу ці правила нівелюються, й аби знову почуватися у своїй тарілці, потрібні титанічні зусилля. Частина ветеранів бачать, що це їм не по силах, і опускають руки. Однак вони забувають про творчість – те, що об’єднує людське та духовне, земне та божественне, що відрізняє людину від тварини. Отже громадам потрібно допомогти конкретному ветерану реалізувати свою потребу у творчості. А якщо ця творчість ще й буде приносити вигоду, буде просто чудово!

Майже кожна громада має зараз ветеранський простір, але не знає, чим його наповнити. Що би ви могли тут порадити?

- Громада може стати ветеранам незамінним помічником. Насамперед вона може організувати мозковий штурм на тему: «Які сувеніри ми можемо виробляти?» Або «Якими надбаннями наша громада може поділитися зі світом?» Другий крок – написання відповідних проєктних та грантових заявок. Ветерани часто не орієнтуються у цьому. Якщо хтось з міської чи сільської рад курував би рух цих заявок, було би дуже добре. Третій крок, якщо заявка перемогла, – дати раду з бухгалтерією і бюрократією. Це справжнє море проблем з багатьма підводними каміннями, які загрожують штрафами. А громада має і бухгалтерів, і юристів, які можуть допомогти ветеранам на цьому етапі, навчити їх бухгалтерській звітності і тому подібним речам. Якщо відверто, з особистого досвіду, цей третій пункт є найбільшим моїм головним болем. Коли на початках у тебе немає грошей на бухгалтера, коли горять терміни, а податкова не хоче приймати неправильно оформлений звіт, це часто доводить до відчаю.

Що отримує громада, якщо витратить зусилля на навчання ветерана?

- Дуже багато! По-перше, ветеран стане невід’ємним та необхідним елементом громади, її економічною одиницею. По-друге, громада зможе у такий спосіб подякувати ветерану за власний захист. По-третє, за такого підходу ветеран нікуди не поїде з громади, пустить там коріння, а це важливо у наш час демографічної кризи. По-четверте, швидше за все, гроші, які отримає ветеран, вигравши грант, він витрачатиме у громаді. По-п’яте, як приватний підприємець, він сплачуватиме у бюджет громади податки. По-шосте, він буде чудовим прикладом для інших, навіть для тих, хто не служив. І нарешті, по-сьоме, допомагаючи ветеранам, громада створить власну систему розвитку малого бізнесу. Достатньо? Громади мають зрозуміти, що ветеранський бізнес – це не про «благодійність», а про нові робочі місця, податки та розвиток місцевої економіки. Важливо зрозуміти, що ми, ветерани, залишилися в Україні, бо таким є наш свідомий вибір. Багато з нас мають можливість у будь-який час вільно поїхати за кордон, не форсуючи при цьому Тису, Дністер, карпатські хребти та волинські болота. Ми свідомо продовжуємо працювати на благо своєї держави та свого народу. І, якщо вже на те пішло, на благо своєї громади.

 

«Головне завдання громади – переконати ветеранів, що вони зможуть реалізуватися у бізнесі й творчості. Коли ветеран опустить руки, хтось має сказати йому: «Ми віримо у тебе! Ми вже допомогли багатьом таким як ти. У них вийшло – вийде і у тебе».

 

Тут, мабуть, треба згадати, що деякі громади самі надають позики зі свого бюджету на розвиток малого бізнесу. Що ви про це думаєте?

- Я думаю, що коли ви запитаєте – не тільки ветерана, а будь кого, – чому він не засновує власного бізнесу, то почуєте у відповідь, що на це немає грошей. Але це дурниці! Насправді, зараз дуже багато можливостей, просто їх треба шукати. От ви кажете, що навіть громади мають фонди для розвитку бізнесу, а є ж іще обласні фонди, державні, європейські. Пробуйте, подавайте заявки та не втрачайте запалу у випадку невдачі. Аналізуйте, робіть висновки та вдосконалюйтеся. Ніколи не здавайтеся! Все буде. Ось, яку думку має донести керівництво громад ветеранам. А потім допомогти їм із супроводом. Ветерани дуже часто не вірять, що зможуть реалізуватися. Тож головне завдання громади – переконати їх, що це таки можливо. Коли ветеран опустить руки, хтось має сказати йому: «Ми віримо у тебе! Ми вже допомогли багатьом таким як ти. У них вийшло – вийде і у тебе». Відкриття власної справи – найкраща терапія від посттравматичного синдрому.

Чи не бракує громадам креативності у роботі з ветеранами?

- Ще й як бракує! Я не раз чув, що ветеранам пропонують відкрити кав’ярню чи піцерію. А от ніхто ж не пропонує їм робити унікальні музичні скриньки. Чому? Бо ніхто навіть не намагається шукати щось незвичне, автентичне, оригінальне. А ця автентика та оригінальність є у кожній громаді. Це я вам як історик кажу. Також на цю проблему треба дивитися не з позиції «Чим би допомогти нещасному ветерану?», а з позиції: «Як ветеран може допомогти нам розвинути громаду і водночас реалізувати свої здібності?»

Мені здається, що саме так на допомогу ветеранам поки не дивляться. Між тим тільки у царині брендингу є чимало вільних ніш...

- Так! Яким має бути обличчя громади? У чому її унікальність? Які локальні бренди можна розвивати? Над усім цим можуть працювати ветерани. Громада повинна тільки зняти з них тягар монотонності та бюрократії – принаймні, на першому етапі. На шляху до мети завжди багато перепон, і було б чудово, якби громада допомогла ветерану долати хоча б деякі з них. І віддача не забариться.

 

Музична скринька Богдана Малиша «Меланія»

 

---

Ознайомитися з проєктом «Меланія» можна за посиланнями:

Instagram:
https://www.instagram.com/melania.musicbox/

TikTok:
https://www.tiktok.com/@melania.musicbox