Архітектор, науковець та громадський активіст Олександр Столовий із села Козіївка Краснокутської громади Харківської області на конкретних прикладах показує, як українські села можна розвивати за рахунок маленьких крафтових підприємств

 

Автор: Дмитро Синяк

 

Реформа місцевого самоврядування та тнериторіальної організації влади за принципом мдецентралізації перетворила голову громади з хранителя «священної печатки» на головного ініціатора розвитку. А цей розвиток фактично напряму залежить від розвитку місцевого бізнесу. Тому голови громад навчилися шукати інвесторів, писати і подавати проєкти тощо. У мирний час ці їхні зусилля часто закінчувалися успіхом. Але повномасштабна війна змусила голів громад шукати нові методи розвитку місцевих підприємств. Як зробити це, якщо громада знаходиться недалеко від російського чи білоруського кордонів? Відповідь на це запитання дає архітектор, науковець і громадський діяч Олександр Столовий, який у своєму WhatsApp-профілі називає себе «дослідником цікавого». Він мешкає у селі Козіївка Краснокутської громади Харківської області, від якого до кордону з росією лише 30 км. Практичні кейси, які пан Олександр реалізував у Козіївці, лягли в основу його дисертації. Про ці кейси, а також про те, як в умовах війни розвивати українське село, Олександр Столовий розповів Децентралізації.

 

Архітектор, науковець, громадський діяч і «дослідник цікавого» Олександр Столовий

 

Про те, що село – не місто і про шкоду радянської спадщини

Якою є головна думка вашої дисертації? Що конкретно ви у ній пропонуєте?

- За радянських часів українському селу було силою нав’язано непритаманну для нього ідеологію розвитку. Всюди було створено колгоспи, у які люди повинні були щодня ходити на роботу, виготовляючи ту чи іншу продукцію. Насправді ж це суто міська, «фабрична» ідеологія. Українське село навіть в епоху індустріалізації залишалося патріархальним та глибоко автономізованим. Ця автономізація присутня у ньому й досі. Завітайте до будь-якого села й поцікавтеся, на які частини воно поділяється. І будете здивовані тим, скільки місцевих назв не нанесено на жодну карту. Бо фактично українські села з давніх давен поділяються на компактні кластери, так звані кутки, у кожному з яких мешкають по 100-150 жителів. Довкола цих кутків і треба планувати розвиток, забувши про міський глобалізм. Замість цього селу досі нав’язують міську логіку розвитку…

Хіба? Здається, тепер кожна громада сама вирішує, як їй розвиватися!

- Правильно, але існують державні будівельні та інші норми, створені для села жителями міст, які не розуміють особливостей сільського життя. Вони фактично ставляться до сіл, як до «недоміст», які будь-що намагаються цими містами стати. А якщо так, селам потрібна, наприклад, і централізована каналізація, і водогони, і по кілька актових залів у різних установах. Нехай вони зараз непотрібні, але у майбутньому, коли село виросте… Але вся штука у тому, що село зовсім не прагне бути містом. Бо якщо село перетворюється на місто, його мешканець втрачає головне для нього – контакт та взаємодію з довкіллям. Тоді село перетворюється на місце для відпочинку, і головне вміння його мешканців – створювати, грубо кажучи, з нічого щось потрібне – поступово втрачається. Отже тут є принципова різниця. Тим не менше, селу досі нав’язують документацією, яка, до речі, називається містобудівною, а не селобудівною. Обов’язковою частиною цієї документації є генплан, у якому, приміром, завжди виділено місце для побудови великих очисних споруд – основи для централізованої каналізаційної системи. Але навіть якщо буде знайдено грантові кошти на побудову цих споруд, мешканці сіл ніколи не зможуть їх повноцінно утримувати.

Що ж робити? Влаштовувати у ХХІ столітті вигрібні ями замість каналізації?

- Що ви, звісно ж ні! Технологія індивідуального будівництва за кілька останніх десятиріч сягнула дуже далеко. Вона тепер цілком може забезпечити притаманне українським селам прагнення до автономізації. У кожному кутку, тобто у кожному кластері, можна створювати окремі локальні очисні споруди, причому продукти їхньої переробки стануть добривом для місцевих городів. І це тільки один приклад!

Ви працюєте над «створенням нормативного документу, за яким могли б існувати і розвиватися села». Розкажіть, будь ласка, докладніше, що це за документ? І за якою схемою, на ваш погляд, мали би розвиватися села?

- Так, я справді готую пропозиції для Міністерства у справах громад, територій та ВПО. Одна з них – створити сільські будівельні норми, бо існуючі часто зв’язують села по руках і ногах. От, припустимо, перепрофілювати завелике приміщення сільської амбулаторії є надскладною бюрократичною процедурою. Вона точно має бути простішою. Та головним є те, що села не мають ані мавпувати міста, ані конкурувати з ними. Вони повинні пропонувати людям інший лайфстайл, за власними правилами. Бо місто – це простір максимального ущільнення населення, а село – навпаки. І тут варто не припускатися помилки, сприймаючи за села приміські житлові райони з приватного сектору. Вони тільки за формою подібні до сіл. Насправді це швидше спальні райони.

 

 

Півник, писанка і криниця – один з архітектурних символів села Козіївка, створених Олександром Столовим

 

Як заробити на мазанні хат?

Теорію зрозуміло. Давайте тепер поговоримо про практичні речі. Ви сказали, що сільські кластери, так звані кутки, мають бути самодостатніми. Чи стосується це також і підприємництва?

- Стосується у першу чергу! Але до цього треба підходити, знову ж таки, не з міськими мірками. Побудова фабрики і заводу не є природним для села. Чому люди обирають села? Бо хочуть жити «на природі». Тому й сільський бізнес має бути заснований на взаємодії з навколишнім середовищем. Тільки у такій взаємодії він може бути максимально конкурентноздатним. Бо взаємодія з довколишнім середовищем є його центром і головною ідеологією. Причому, розвиваючи цю взаємодію, можна стабілізувати кількість людей в селі. Але важливо, що люди тут не головне, як би дивно це не звучало. Люди – похідна. Головне – ця взаємодія й особливості місцевого бізнесу.

Які особливості? Що ви маєте на увазі? Й чому люди – похідна? На будь-яких кожних курсах з розвитку бізнесу вчать, що люди є основою для будь-якої справи.

- Так, бо це теж міська ідеологія. Спершу знайдіть правильну ідею, потім знайдуться під неї відповідні люди – і матимете успішний бізнес. У селі це так не працює. Щоб розвинути сільський бізнес, треба лишень правильно скерувати взаємодію селян із довколишнім середовищем. А також знайти, яка саме взаємодія є характерною для того чи іншого села. В одному селі, приміром, добре росте певний сорт дерев, і люди там почнуть робити різноманітні вироби з деревини. В іншому росте льон, «як на дріжджах», і з нього місцеві вміють робити тканини. Ще в іншому селі є величезні поклади особливо жирної глини – тамтешні селяни дивують мистецтвом саманного будування з використанням гідравлічного пресування. Цікаво, що чим більше буде сучасна інтерпретація старої ідеї, тим більше потенціалу до бізнесового успіху буде у цієї місцевої особливості. Іншими словами, треба просто розкрити  потенціал якогось унікального місцевого вміння. Але цього не роблять, й ці вміння потроху зникають.

Але одна річ – робити «вироби з деревини», і зовсім інша – заробляти на цьому. Як забезпечити заробіток?

- Мій досвід, (теоретичний – десятирічний, а практичний – чотирирічний) доводить, що сільські громади (а у них, на секундочку, зараз живуть близько 8 млн українців) мають величезний економічний потенціал. Якщо екстраполювати досвід Козіївки, де мені вдалося віднайти аж 18 центрів зростання, на всю Україну, вийде, що у нашій державі може бути створено щонайменше 57 тисяч маленьких крафтових виробництв. І не потрібні іноземні інвестори, фабрики та заводи. Крафтові виробництва можуть створювати унікальні речі, на які завжди є попит. Не помічаючи цього, країна втрачає величезний пласт креативної економіки, яка не вимагає великих грошей на старті. Бо і технології, і майстри все ще є. А головне, є попит на їхні продукти!

Чого бракує, щоб ця креативна економіка запрацювала у селах?

- Ну, насамперед пунктів репрезентації цієї економіки. Щоб забезпечити зростання певного центру, часто треба просто показати, що він існує. І люди самі до нього потягнуться, бо це у них у крові. Ось, наприклад, як ми це плануємо зробити у нашій Козіївській школі. У Козіївці мало не кожен вміє мазати хати, гнітити ягоди та володіє ще десятком інших традиційних вмінь. Я не люблю слова традиція – воно попахує формаліном, просто хочу підкреслити: це цілий спектр місцевих знань, вмінь та навичок. І от ми хочемо відкрити експериментальні освітньо-прикладні класи, у яких був би спецкурс з напрямку «набуття прикладних знань слобідця». (Так у нашому селі люди називають мешканців Слобожанщини). Цікаво, що сучасні батьки з Києва та інших міст України, лишень прочитавши про цю мою ідею у соцмережах,  виявили до неї неабиякий інтерес. Тепер вони весь час питають, коли почнеться таке навчання.

Тобто сільська школа не повинна бути такою ж, як у місті?

- Абсолютно вірно! Й тут йдеться не про конкуренцію: має бути створена, так би мовити, паралельна пропозиція, потрібна не в принципі державі, а саме цьому конкретному селу. Ось, що я маю на увазі під прикладним навчанням. Тобто сільська школа, крім обов'язкового базового академічного набору предметів, має пропонувати спецкурси з «прикладних локальних дисциплін». Як різьбити по дереву, як складати меблі, як мазати хати, як робити вишиванки…  Все залежить від того, які навички поширені у конкретній громаді, якою є її «фішки».

Мені здається, тут більше йдеться про розвиток особистості, про формування локальної ідентичності, ніж про бізнес. Бо як ти у сучасному світі заробиш на мазанні хат?

- Ну, от я ж, наприклад, заробив! (Сміється). Задаючи це питання, ви теж думаєте міськими категоріями. Згідно з ними, повинен бути чітко облікований прибуток, щоб можна було сказати, що вигідно, а що ні. Але цю справу треба розглядати набагато ширше. Локальні навички, подібні до мазання хат, є частиною певної місцевої ідентичності. Вони так чи інакше стануть при нагоді тим, хто ними володіє. Частково я саме завдяки цим навичкам і обрав свою професію. Адже з дитинства мазав хати, і вже у старших класах досконально знав, як перетворити на хату дерев'яний каркас будинку. Хтось застосує це вміння по-іншому, але обов’язково застосує. Бо одна з основних особливостей села – його суспільство є самозайнятим. У селі люди можуть формально ніде не працювати, однак при цьому залишатися зайнятими зранку до ночі.

 

У Козіївському Просторі затій, створеному Олександром Столовим, народні умільці часто влаштовують майстер-класи для дітей

 

 

Кейс 1. З нічого – ціла рацуха

- Іване! А з чого то ти зробив такі гарні чудові двері?

- З нічого.

- Це як?

- Та як? Взяв ото там пару дошок, отам знайшов завіси. Фарби у мене трошки було. А ручки… Дивись, просто арматуру вигнув, відрізав, а як гарно вийшло! Нащо платити гроші, якщо от воно на подвір’ї все валяється!

- А мені зробиш таку рацуху, Іване?

- Тю! Та що ж її там робить!? Руки на місці, то й діло буде!

 

Бізнес-орієнтоване село

Так, ви праві, селяни часто справді зайняті зранку до ночі. Але ж за це їм зазвичай ніхто не платить, хіба не так?

- Це тільки зовні так виглядає. Я, наприклад, дуже часто чую, що у селі хтось зробив стіл чи двері «з нічого». Але ніхто не замислюється, що значить «з нічого»? Якщо подивитися на це з точки зору бізнесу, вийде, що селянин створив додану вартість за собівартістю, близькою до нуля.  З точки зору бізнесу це золота жила! Зверніть також увагу на інший момент: людина, яка весь час намагається зменшити собівартість виготовлення того чи іншого продукту, є за фактом бізнес-орієнтованою. Саме таким було і є українське село. І саме цієї його особливості ніхто чомусь не помічає. Містяни зневажливо машуть руками на селян, кажуть, що село годиться тільки для того, аби доживати у ньому віку. Але село просто функціонує по-іншому. Треба просто подивитися на нього під іншим кутом і правильно вкласти у нього кошти. Й прибуток не забариться!

Давайте конкретніше. Які навички поширені у вашій рідній Краснокутській громаді? І як ви їх розвинули настільки, що на них стало можливим заробляти?

- У нашому селі здавна вміли, як я вже сказав, мазати хати, а ще робити так звані вибійкові декоративні тканини, випікати різноманітні специфічні борошняні вироби та ферментувати терен, аличу, грушу, сливу, кизил… Цим займаються буквально у кожному дворі. Причому ніхто не ставиться до цього як до чогось надзвичайного. Я зрозумів, що це щось унікальне, коли одного разу пригостив гніченими сливами з дому колег на роботі у Києві. Вони були вражені й сказали, що нічого подібного ніколи не їли… Й такі специфічні вміння є у кожній громаді. Десь розводять коней, десь розписують хати, десь роблять глиняний посуд, десь вишивають білим по білому… І от коли ви знаходите місцеву «фішку», унікальний місцевий ресурс, притаманний тільки вашому краю, все решта – справа техніки. Бо ця автентичність на сучасному світовому ринку цінується дуже високо.

Ви поставили продаж гнічених слів на потік?  

- Все вийшло набагато цікавіше! Чекайте, давайте у цьому зв’язку я розповім вам про ще один наш цікавий місцевий ресурс. У долині нашої річки Мерли росте дикий терен, причому його там дуже багато – буквально тонни, й він дає багато плодів, що зустрічається доволі рідко. Якось я випадково дізнався, що в Ірландії з цих плодів роблять дуже дорогий віскі. У Козіївці на плодах цього терену теж роблять самограй (самогон – Авт.), але що цікаво, їх також поєднують з гніченими сливами і роблять з цієї суміші унікальні місцеві солодощі, які називають «канхветами». Я знайшов одну господиню – Олену Трифонову, допоміг їй з виробництвом, і тепер вона робить свої «канхвети» на продаж – по 330 грн за штуку. Продаються вони не у пакетах, а у красивих керамічних сливках, які виготовляє місцева керамістка Яна Шумська. От вам готовий успішний кейс

Місцеві майстри заробляють на цьому якусь копійчину. А що отримує з цього громада?

- Робочі місця! А за правильного підходу, ще й податки. Ось вам іще один приклад. У Козіївці здавна існувала традиція розмальовування скринь. Так в Україні робили багато де, поки сучасні шафи не витіснили скрині з ужитку. І от ми знайшли чудового столяра – В’ячеслава Нікітченка. Тепер він робить на продаж автентичні наддніпрянські скрині. Причому ми акцентували, власне, не стільки на самих скринях, (які у нашому випадку більше відповідають за розміром кавовому столику на коліщатах), скільки на можливості їх розмалювати. Для цього ми надаємо покупцям скринь трафарети, фарби, пензлики і все інше. Ну, і якщо інтересу до малювання немає, наша козіївська художниця Олена Моїсеєва може розмалювати все сама. Але це наші українські автентичні меблі, це не Ikea! І покупці знають їм ціну. Тому В'ячеслав зараз буквально завалений замовленнями. Його клієнтам доводиться чекати на свої скрині від 3-х до 5-ти місяців.

 

Фірмова козіївська «канхвета»

 

Козіївські гнічені сливи – місцевий делікатес

 

Кейс 2. Абажури та віники

- Як твої віники, Миколо?

- Та ні чорта не йдуть! А знаєш, скільки то праці – гарне віниччя виростити! Тут і правильне насіння потрібне, і ґрунт, і всі умови! Його ж треба і посадити вчасно, і виростити, і скосити, і висушити… Але в «Епіцентрі» китайські віники не гірші і набагато дешевші. І що воно тепер робить, не знаю.

- А може, ти, Миколо, це… Спробував би робити з того віниччя не віники, а… Ну, наприклад, абажури!

- О, так! Нема дурних! Думаєш, в «Епіцентрі» китайських абажурів немає, чи що? Віники хоч якусь мені копійку дають. А абажури що?

- Мико, а ти спробуй. Давай домовимося: я тобі 50 тис. грн на півроку, а ти замість віників робитимеш абажури. Якщо вони продаватимуться, віддаси мені гроші. А як ні, то й не треба. Ну, що, по руках?

P. S. Зараз абажури пана Миколи успішно продаються на платформі Etsy по 500 євро за штуку.

 

Про бізнес модель, за якою в Україні може з’явитися близько 57 тисяч крафтових виробництв

Майстри отримують гроші й самореалізацію, громада – податки й робочі місця. А що отримуєте ви? Інвестиції у центри зростання села для вас благодійність чи бізнес?

- Бізнес, звичайно. Я фактично пропоную кожному майстру: ось тобі стільки-то грошей, спробуй робити не те, що зараз, а дещо інше. Те, що, на мою думку, знайде кращий попит на ринку. Якщо нічого не вийде, я не вимагатиму повернення цих грошей. А якщо вийде, проситиму повернути свої гроші, а крім цього, віддавати мені 3% з кожної наступної продажі.

Ви підписуєте з майстрами про це договір?

- Ні, що ви! Договори, підписи, юридичні терміни – все це відлякує людей. Специфіка людей у селах ще та… Вони вкрай важко йдуть на співпрацю. Як архітектор я брав участь у відновленні села Посад-Покровське Чорнобаївської громади Херсонської області. У якості експерименту держава запустила програму з його відновлення. Але для цього треба було підписати з власниками зруйнованих будинків договори. І що ви думаєте? 80% мешканців, почувши про те, що треба щось підписувати, навідріз відмовилися від участі в експерименті. «Нащо нам усе це? Ще хату відберуть», – кажуть. Тому за перші два роки з 800 домогосподарств договір підписали лише п’ять. Ні, якщо вже хочеш щось зробити у селі, треба вміти знаходити довіру у людей. А це непросто.

 3% – символічні гроші. За таких умов ваш бізнес все ж більше нагадує благодійництво, чи не так?

- Зовсім ні. Просто тут теж йдеться про заробітки до рівня самозабезпечення Простору затій, який я створив, щоб просувати подібні проєкти та розвивати народних умільців. Крім того, якщо проєктів у мене буде багато, я почну заробляти. У Козіївському старостаті – близько 2,5 тис. жителів. І от за три роки ми віднайшли у цьому селі 18 (!) унікальних кейсів, які потенційно можливо розвинути у крафтовий бізнес. Сім з них зараз – на етапі розвитку, а чотири – вже втілено. Займаюся усім цим я і моя невеличка команда: менеджерки Віра і Люба. Ми хочемо добре відпрацювати нашу бізнес-модель, а потім продавати франшизу на неї.

Що отримає той, хто купить вашу франшизу?

- По-перше, ми допоможемо створити у його селі творчий простір – такий самий, як наш Простір затій у Козіївці. Хтось же повинен вести профілі місцевих майстрів у соцмережах, рекламувати їхній товар і постачати його на різні майданчики інтернет-продажів. Майстер сам цього всього не подужає. Не те, що він не може цього робити. Просто йому цікаво займатися творчістю, а розвиток бізнесу має із цим дуже мало спільного. Наша бізнес-модель також полягає не у тому, щоб робити з майстра бізнесмена, а у тому, щоб зробити разом з ним унікальний продукт. Цікаво, що коли все зроблено правильно, справа поширюватиметься, як вірус. Одні люди почнуть замовляти вироби майстра, інші – займатися чимось подібним.

Чи мають маленькі крафтові виробництва можливість зростання? Адже все фактично зводиться до бізнесу одного народного умільця…

- Ми плануємо у майбутньому розгортати проєкт мальованих скринь до більшого формату – з інвестиційним планом та серйозним інвестуванням. Але тут не йдеться про перетворення виробництва пана В’ячеслава на меблеву фабрику. Просто можна взяти йому кількох помічників, налагодити постачання сировини та покращити збут. А вартість одного виробу зростатиме пропорційно до зростання попиту.

 

«Канхвета». Автор тексту – Олександр Столовий

Якось ми увечері стрілися на куткові з Оленою і чисто по-сусідськи перебалакали. Слово за слово – і  я проклопотався, шо оце ж з тьоть Катьою балакали-балакали, шоб показала вона, як канхвети правильно робить. А тьоть Катя: «Та я б з радостю, та воно і годи не ті, і руки не ті».

Ото проклопотався я Олені понадвечір, як порося у мішку. А вона така, знаєте, збоку на мене зиркнула, брови римськими арками удівльонними:

- А шо ж ти мовчиш, як миша в закрамові? Ми з матірʼю дома тож робимо ті канхвети! І тягані, і молочні, і з серцевиною!

І тут я усе поняв: зійшлися знову всі зірки на Чумацькому шляхові над нашими з Оленою головами, а тут ще й собака на Другій Яєшнівці забрехав.

Далі були забарні часи підготовки і саме головне – намацування шляху, як правильно розкрити всю унікальну гнічено-сливову особенність цьой козіївської «рацухи з серцевиною».

Вобщем. Хочемо представити вам нове (а воно на самом ділі дуже давно затерте старе) – наш виріб «Канхвета». Кожна шоколадна канхветина обережно вкладена у черепʼяний кулон. У вигляді Опішнянки. Усередині ви відчуєте стіки начиння (обережно, тут начина виділяцця слина), шо хай Бог милує!

Гнічені сливи довгенько перед тим, як попасти в обійми шоколаду, томляться у місцевому дорослому напої з дикого терену. Потім до сливи вкладається серцевина, яка вам напомне моʼ амаретто, моʼ який мигдаль. Але ця серцевинка добувається з козіївскої кісточки, з ягоди, шо росте поки тіки в наших ярах.

Це, мать,ʼ луччейший подарок, який можна собі й представить.

Беріть на пробу. Отутова за привʼяззю можна роздивитись і розпитати: https://www.instagram.com/reel/DRpFFPaAvfg/?igsh=ZTRrdHFyZHFtcHNj

 

Як громаді розвинути у себе мережу крафтових виробництв?

Чим може допомогти своїм майстрам громада?

- Починати треба з, так би мовити, ретроспективного аналізу. Тобто треба з’ясувати, які традиції кожне село плекало у минулому і застосовує сьогодні. Це така собі культурна інвентаризація. Причому для її проведення корисно запрошувати людей зі сторони, бо зсередини багато чого не видно. Тобі здається, що у тому чи іншому явищі немає нічого особливого, «бо у нас кожен це вміє». Але саме тут і можна знайти щось дуже цінне, щось унікальне. Мовляв, ну, гнітять у нас сливи у кожній хаті чи роблять вино, чи випікають цікаві тістечка – що тут такого? А насправді у «суперпоширеності» і є надзвичайна цінність, бо це означає, що вміння не втратило своєї актуальності і зараз. Але повторюсь: це важко зрозуміти місцевим.  Сторонній людині простіше…

Що робити, коли місцеві «фішки» знайдено?

- Я би радив створити креативний простір, який би, з одного боку, об’єднував місцевих майстрів, а з іншого – займався би їхнім просуванням на ринку. Також такий центр може на початках допомогти майстрам з якимись формальними речами: з управлінням податками, з бухгалтерією і таким іншим. А потім цю функцію можуть перебрати на себе працівники креативного простору. Ми, наприклад, ведемо Інстаграм-профіль Козіївські святки, де розповідаємо не тільки про кожного майстра, але й про те, чим він зараз займається, які речі робить.

Мабуть, цілком можна було би використовувати можливість громад шукати різні гранти під розвиток власних майстрів?

- Я намагаюся робити такі речі, але часто грантодавці вимагають підлаштовуватися під них, змінюючи продукт. А це, на мою думку, недобре. Бо у роботах місцевих майстрів має обов’язково залишатися максимальна широта самовиявлення, особлива локальна складова, інакше ці роботи можуть втратити свій глибинний зміст. Тому я схиляюся саме до венчурного інвестування: краще позичити людині 50 тис. грн на два роки – без усіляких там звітів, незалежних оцінок, бухгалтерії, аудиту… Довіряйте людям, шукайте таланти і не бійтеся відкривати їм доступ до самореалізації. І вони приведуть вашу громаду до добробуту – без мільйонних інвестицій.